Пульсоксиметрія – це неінвазивний метод моніторингу насичення людини киснем (SO2).Хоча показання периферичного насичення киснем (SpO2) не завжди збігаються з більш бажаним показником насичення артеріальної киснем (SaO2) з аналізу газів артеріальної крові, ці два показники досить добре корелюють, щоб безпечний, зручний, неінвазивний, недорогий метод пульсоксиметрії є цінним для вимірювання насичення киснем у клінічному застосуванні.
У найпоширенішому (трансмісійному) режимі застосування сенсорний пристрій розміщується на тонкій частині тіла пацієнта, як правило, на кінчику пальця чи мочці вуха, або, у випадку немовляти, на стопі.Пристрій пропускає дві довжини хвилі світла через частину тіла до фотодетектора.Він вимірює змінну абсорбцію на кожній довжині хвилі, дозволяючи визначати абсорбцію лише пульсуючої артеріальної крові, за винятком венозної крові, шкіри, кісток, м’язів, жиру та (у більшості випадків) лаку для нігтів.[1]
Рефлекторна пульсоксиметрія є менш поширеною альтернативою трансмісивній пульсоксиметрії.Цей метод не потребує тонкої частини тіла людини, тому добре підходить для універсального застосування, наприклад, для стоп, чола та грудей, але він також має деякі обмеження.Вазодилатація та скупчення венозної крові в голові внаслідок порушення венозного повернення до серця може спричинити поєднання артеріальної та венозної пульсації в області чола та призвести до помилкових результатів SpO2.Такі стани виникають під час анестезії з ендотрахеальною інтубацією та ШВЛ або у пацієнтів у положенні Тренделенбурга [2].
Час публікації: 22 березня 2019 р